Читать онлайн книгу "Битва під Конотопом"

Битва пiд Конотопом
Владислав Леонидович Карнацевич


Знаменитi подii iсторii Украiни
Битва пiд Конотопом, в якiй украiнська армiя пiд проводом гетьмана Івана Виговського разом з кримськими татарами перемогла цвiт московського вiйська, довгий час була однiею з найтаемнiших сторiнок iсторii Украiни. Часи змiнилися, та запитань з приводу того, що саме вiдбулося влiтку 1659 року i якi були наслiдки тiеi битви, причини того, чому украiнцям не судилося розвинути успiх, i досi хвилюють iсторикiв i тих, хто не байдужий до минулого рiдноi батькiвщини…





Владислав Карнацевич

Битва пiд Конотопом











Вступ


Подii бурхливого XVII столiття в Украiнi продовжують привертати увагу не лише тих, хто за своiм фахом або хобi регулярно займаеться вiтчизняною iсторiею, але i багатьох iнших наших сучасникiв. Одна з причин цього – молодiсть незалежноi держави Украiна. Суверенна iдея вимагала i вимагае аргументацii, яку в усi часи шукали в першу чергу в iсторii краiни. Тим бiльш, в тiй iсторii, що довгий час контролювалася i коригувалася поза межами держави. Оцiнки вчинкiв видатних державних дiячiв минулого за останнi двадцять рокiв змiнилися пiдчас кардинально. При чому те, що почали стверджувати iсторики, в результатi взяли на озброення i полiтики, i журналiсти, i кiнорежисери, i пересiчнi украiнцi. Гостроту проблемi переоцiнки iсторii додае очевидна розбiжнiсть у поглядах на неi представникiв рiзних верств украiнського суспiльства. Розбiжнiсть, що обумовлена регiональними особливостями, етнiчними та мовними вiдмiнностями, вiком учасникiв численних дискусiй i, нарештi, самою iсторiею, навколо якоi точаться спори.

Все вказуе на те, що фундамент для формування цих особливостей i вiдмiнностей в украiнськiй нацii був закладений саме в XVII столiттi, в ходi довготривалоi вiйни, що почалася проти полякiв, а завершилася конфлiктом за участi багатьох держав i внутрiшнiм розколом. Ледве усвiдомив свою еднiсть, украiнська нацiя опинилася роздiленою на частини, причиною чому були як об’ективнi обставини, так i суб’ективнi – боротьба за владу мiж представниками козацькоi елiти i протирiччя в iнтересах рiзних соцiальних верств. Серед вiдомих нам по iменам учасникiв багаторiчноi конфронтацii чiльне мiсце займае i гетьман Іван Виговський. А серед подiй, до яких вiн був причетний останнi роки особливо вiдзначають битву при Конотопi, в якiй його вiйсько одержало трiумфальну перемогу над дуже великою московською армiею.

Гетьмановi Виговському довелося володiти булавою на своерiдному зламi епох. Почавши свою старшинську кар’еру в роки героiчноi нацiонально-визвольноi вiйни Богдана Хмельницького, що об’еднала нацiю i дала iй надiю на власну державу, вiн завершив ii, коли в Украiнi починалася нова ера – розбрату, безладу та розколу, коли нацiя втратила еднiсть i втратила державу. Це перебування на межi вiдзначилося i на тих оцiнках, якi дають Виговському iсторики. Для одних вiн вiрний продовжувач справи великого Богдана, останнiй сильний гетьман доби подвигiв i видатних досягнень, якого не зрозумiли своi i погубили чужi. Для iнших – саме з правлiння Івана Євстахiйовича i навiть «завдяки» його зусиллям починаеться вiдхiд вiд принципiв Хмельницького, про що свiдчить договiр з ненависними поляками, свара з братами московiтами i знехтування правами украiнського народу. Тобто цей гетьман чи то почав своiми дiями Руiну, чи то навпаки був останнiм, хто намагався ii зупинити. Розбiжнiсть у поглядах на цю фiгуру вiдповiдае i тому, як оцiнюеться Конотопська битва. За Виговського «славного державника» свiдчить сам факт перемоги, те, що противник залишив територiю Украiни. Проти Виговського «руйнiвника» говорить участь у битвi татар, чий внесок в перемогу важко переоцiнити, швидкий розкол мiж козаками, що начебто розбили своiх ворогiв. Що ж до тих, кого мало обходить такий концептуальний аналiз, Конотопська битва здаеться цiкавою просто як досить загадкова подiя з десятками неясних моментiв, починаючи вiд кiлькостi та складу вiйськ i закiнчуючи самим мiсцем, де йшов бiй. Врештi-решт битва набула iдеологiчних рис i викликае iнтерес хоча б тому, що про неi постiйно говорять полiтики найвищих рангiв тих самих держав, представники яких в червнi 1659 року вийшли на поле бою пiд Конотопом.

Конотопськi подii згадуються в усiх основних козацьких лiтописах – Величка, Самовидця i Граб’янки, але висвiтлюються там або схематично, або як у Величка – з великою кiлькiстю деталей, яких немае в жодному iншому джерелi, що наводить на думку про художнiсть оповiдi.

Згадують про битву польськi хронiсти i турецькi iсторики. Про велике значення баталii свiдчить звiт, що був розмiщений навiть у нiмецьких газетах. Набiр даних мiститься i в росiйських архiвах – це статейний список князя Тру-бецького, матерiали допитiв полонених татар i украiнцiв. Історики дослiджують листування Виговського i iнших учасникiв подiй. Зовсiм недавно в Украiнi було знайдено ще одне джерело, що розповiдае про битву – «Хронiка Дерманського монастиря», яку можна було побачити на виставцi, присвяченiй 350-рiччю Конотопськоi вiкторii. Вона ще чекае свого дослiдника. Слiд зауважити, що вже тодi iнформацiя про битву, наприклад про втрати сторiн, дуже рiзнилась.

В своiх роботах вiдвели мiсце битвi пiд Конотопом вiдомi iсторики XIX столiття – Соловйов, Костомаров, Маркевич, Рiгельман, Лазаревський. Найбiльш правдиву картину створив, мабуть, останнiй з них. Костомаров, як буде вiдзначено в однiй з глав, схоже, занадто довiрився лiтописам. Радянськi iсторики нiбито i не знали, що там вiдбувалося пiд Конотопом, бо битва ця якось вибивалася iз ланцюга подiй, пов’язаних iз встановленням «вiковiчних» дружнiх стосункiв двох братських народiв. Якщо ж вона i привертала увагу, то задля того, щоб пiдкреслити огиднiсть зрадника Московii гетьмана І. Виговського. В 1990-тi роки iсторики незалежноi Украiни, звiсно, вже не так оцiнювали i гетьмана, i його перемогу. Серед тих, хто займався проблемою, багато серйозних дослiдникiв. Але нам хотiлось би назвати в першу чергу роботу В. Борисенко, А. Бульвiн-ського i С. Вiзера «Еволюцiя украiнсько-росiйських вiдносин у другiй половинi XVII ст.» i статтю того ж А. Буль-вiнського «Конотопська битва 1659 р.». Цей дослiдник е зараз, мабуть, найвiдомiшим фахiвцем з цього питання у нашiй державi. Його ж основний опонент з росiйського боку – І. Бабулiн, що видав, наприклад, книгу «С. По-жарський i Конотопська битва».

В нашiй роботi ми спробували ще раз розглянути конотопськi подii, iх мiсце в вiйнi, яку гетьман Виговський вiв з Москвою. Окремi глави присвяченi: початку формувань вiдносин мiж двома державами в епоху Б. Хмельницького; особi І. Виговського i причинам загострення вiдношень гетьманського уряду i пiвнiчних сусiдiв; повстанню, що пiдняли проти Виговського Пушкар i Барабаш; Гадяцькiй угодi, яка стала останньою краплею для Москви, що втратила надiю дiстатися злагоди з гетьманом. Безпосередньо о Конотопськiй вiйнi (з оглядом на тривалу облогу ii можна називати саме так) йдеться в двох главах книги. Остання глава присвячена завершенню вiйни, короткому огляду подiй Руiни, що почала розгортатися в Украiнi, опису життя Виговського пiсля втрати ним гетьманства.




Початок.

Росiйсько-украiнськi вiдносини за часiв Богдана Хмельницького


В 1648 роцi в Украiнi почались подii, якi з оглядом на iх масштаб i наслiдки прийнято називати нацiонально-визвольною вiйною украiнського народу проти Польщi. До цього призвели довгi роки нацiональних, релiгiйних та феодальних утискiв з боку польськоi шляхти, католицького духiвництва, королiвських чиновникiв тощо. Почавши вiйну з особистих причин, лiдер козацтва Богдан Хмельницький поступово перетворився на лiдера багатьох украiнських станiв, з яких саме в ходi цих подiй формувалася нацiя. Вже першi пiвтора роки вiйни принесли новий полiтичний устрiй, який ми з повним правом можемо називати державним. Появу новоi держави на мапi Європи засвiдчив Зборiвський мирний договiр, що був пiдписаний поляками и козаками в 1649 роцi.

Ставши державним дiячем, гетьман Хмельницький повинен був впритул зайнятися i мiжнародною полiтикою Украiни. Тим бiльш, що вiйна з Рiччю Посполитою продовжувалася, козаки потребували допомоги зовнi, до того ж необхiдно було не допустити, щоб таку допомогу одержав ворог. Першими союзниками козакiв стали iх одвiчнi суперники – татари. Вже в першiй битвi при Жовтих Водах, а потiм i в iнших важливих баталiях пiдданi кримського хана брали участь разом з запорожцями, i iх роль в перемогах над поляками важко переоцiнити. Спецiалiсти з военноi iсторii стверджують, що блискуча татарська кiннота не могла бути основною ударною силою, бо використовувалася лише для флангових обходiв, в якостi резерву i т. д. До того ж добре вiдомо, що союзниками татари були ненадiйними. Головним своiм завданням вони бачили захоплення багатого ясиру (здобичi, в тому числi живоi), i в будь-який момент готовi були на сепаратний мир з супротивником, якщо були занепокоенi змiцненням козакiв або можливiстю великих втрат. Така поведiнка татар призвела до ничiйного результату Зборiвськоi битви та украiнськоi поразки пiд Берестечком. Але те що козаки i надалi намагалися залучити до бойових дiй кримчакiв, свiдчить про те, що i обiйтися без них було важко.

Іншими зовнiшнiми партнерами для гетьмана могли стати Швецiя, Туреччина, Волощина, Молдавiя, i ми можемо навести численнi приклади iснування тiсних зв’язкiв з усiма цими державами. Однак, мабуть, найбiльшi надii украiнцi мали щодо союзу з пiвнiчно-схiдним сусiдом – Мос-ковiею. В цьому немае нiчого дивного, i навряд чи можна вважати тiсний союз, який був у пiдсумку встановлений мiж Украiною i Росiею, лише спритним дипломатичним трюком у виконаннi вождя украiнських повстанцiв. Етнiчна, iсторична, а головне – релiгiйна спiльнiсть двох сусiднiх народiв усвiдомлювалась населенням Украiни достатньо чiтко.

Москва й до пiдписання Переяславського договору була зацiкавлена в тiсних контактах iз Запорозькою Сiччю. Сiч не тiльки захищала Рiч Посполиту вiд татарських нападiв, так само вона перепиняла кримчакам шлях у росiйськi землi. За розпорядженням царя з Росii в Сiч поставлявся порох, зброя, iстiвнi припаси. У розпал нацiонально-визвольноi вiйни середини XVII столiття Москва прийняла рiшення про скасування мита на вивiз в Украiну хлiба. Але незважаючи на прохання про допомогу, якими засипав Богдан Хмельницький Москву з 1648 року, Росiя довгий час не йшла на складання офiцiйного союзу. В першу чергу, оскiльки лише недавно завершила вiйну з Польщею. Хоча Москва i мала очевиднi плани повернути собi втраченi у тiй вiйнi Чернiгiвсько-Сiверськi землi та Смоленщину.

В 1650 роцi роздратований пасивнiстю царського уряду Хмельницький заявляв, коли «государ нас не пожалуе, i допомоги не дасть, що йому государю буде, як я об’еднаюсь з волохами, i з уграми, i пiду i землю його спустошу, так як i волоську»[1 - В цьому роцi козаки здiйснили свiй перший похiд у тому напрямку.]. Через три роки союз з якимось iз могутнiх государiв став для гетьмана вже практично необхiдним. Влiтку формуеться коалiцiя придунайських князiвств Трансiльванii i Волощини з Польщею. Незабаром до них приеднуеться i Молдавiя, де державний переворот позбавив престолу союзника Б. Хмельницького В. Лупула. Вiдчувши змiну балансу сил на свою користь, польський уряд оголошуе про збiр нового посполитого рушення (вiйська) для походу в Украiну. Щоправда, потрiбно вiдмiтити, що далеко не всi фахiвцi погоджуються з тим, що Рiч Посполита в той час iстотно переважала Гетьманщину в економiчному становищi, i навiть наполягають на тому, що Польща була тодi напередоднi господарськоi катастрофи. Але правдою е i те, що Украiна в свою чергу зовсiм не була позбавлена тих же проблем. Одне те, що за роки вiйни краiна втратила за рахунок боiв, рiзанини з боку рiзних армiй, мiграцii до 40 вiдсоткiв свого населення, говорить про дуже й дуже складнi обставини, в яких повинен був готуватися до продовження баталiй Богдан Хмельницький.

Судячи з цього, останньою краплею для Москви стала абсолютно очевидна перспектива переходу Украiни пiд руку турецького султана. Саме вiн не дав вступити у вiдкрите протистояння з козаками придунайським князям i саме вiн активнiше за всiх домагався визнання васалiтету вiд гетьмана. В 1653 роцi в ставцi гетьмана перебували турецькi посли, якi привезли Хмельницькому санджаки – клейноди володаря, що признав зверхнiсть султана. Звiстка про це викликала шок серед московських полiтикiв, i украiнська справа була переведена до найпрiоритетнiших. 11 жовтня 1653 року Земський собор у Москвi ухвалив рiшення «гетьмана Богдана Хмельницького i все Вiйсько

Запорозьке з мiстами iх i селами прийняти» та почати вiйну з Польщею. Окремо було сказано, що це робиться задля православноi вiри та щоб не вiдпустити козакiв у пiдданство кримському хану або турецькому султану. Таким чином Росiя вирiшувала декiлька важливих стратегiчних завдань окрiм очевидного збiльшення власноi територii. По-перше, Украiна замiсть того, щоб стати плацдармом для експансii Туреччини i Криму на пiвнiч, ставала для Москви i захисним буфером i плацдармом вже для московських операцiй в пiвденному напрямку. По-друге, мiцний удар був нанесений по Речi Посполитiй, хоча Росiя i вдавалася до новоi вiйни з цiею державою.

Всiм вiдомо, що переговори гетьмана i московських послiв вiдбулися в 1654 роцi в мiстi Переяслав. 8 сiчня[2 - Тут i в подальшому дати наводяться за старим стилем. Для переводу iх у новий стиль для XVII столiття потрiбно додавати десять днiв.] 1654 року тут пройшла вiдкрита рада, що мала вирiшити долю Украiни. Говорив гетьман. Вiн нагадав козакам про всi нещастя, що iх зазнав украiнський народ вiд полякiв, туркiв i татар, i наголосив, що тiльки московський цар може бути вiрним вибором для украiнцiв. «Православний великий християнський государ, цар схiдний одного з нами благочестя. Крiм його царськоi руки ми не знайдемо благополучного пристановища», – запевняв Хмельницький товариство, яке тут же дало згоду на прийняття зверхностi Москви. Боярин Василь Бутурлiн, який очолював посольство, передав гетьману грамоту вiд царя. Переяславський договiр зараз е однiею з найпопулярнiших тем для обговорення iсториками. Довгi роки вона розглядалася радянськими дослiдниками виключно як акт возз’еднання двох братнiх народiв, здiйснення iх багатовiковоi мети. Усiлякi спроби виступити проти царя, якi робили наступники великого гетьмана, розглядалися як пiдступна зрада. Зрада особиста i зрада iнтересiв украiнського народу, який начебто нiколи не пiдтримував такi спроби, залишаючись вiрним договору 1654 року. Однак iсторики незалежноi Украiни iнакше поставилися до того, що вiдбулося в Переяславi. Однi вважають, що мова йшла лише про военно-стратегiчний союз, iншi – що васальну присягу вiд свого iменi дав лише Хмельницький, третi пiдкреслюють, що васальний статус не означав приеднання територii краiни, бiльшiсть вказуе на порушення пунктiв договору з боку саме Москви.

Для скептичного вiдношення до переяславських подiй е деякi пiдстави. Перший конфуз вiдбувся там же в Переяславi, коли бояри повиннi були дати присягу украiнському народовi вiд iменi государя. Бутурлiн вiдмовився, бо цар не дае присяги своiм пiдданим. Провiвши коротку нараду, гетьман все ж таки погодився продовжити церемонiю i дав свою присягу. Присягнули i iншi учасники ради. Але ж iх було там лише 200 чоловiк. Згодом почалося приведення до присяги iнших полковникiв i населення мiст Украiни, i ми виявляемо, що далеко не всi погодилися це зробити. Так, вiдмовився видатний соратник Хмельницького полковник Іван Богун та деякi його колеги. Категорично не хотiли пiдтримувати iдею про зверхнiсть Москви киiвський митрополит С. Косiв i значна частина украiнського православного клiру, якi не бажали переходити одночасно в пiдлеглiсть московському патрiарховi.

Дуже багато питань ставиться щодо письмового затвердження усних домовленостей Переяслава. Росiяни вважали ними так званi Березневi статтi, якi того ж року пiдписав цар Олексiй Михайлович, але вiдомо, що козаки привезли до нього суттево вiдрiзнявшийся свiй варiант документа, а московiти викреслили з нього ряд пунктiв. Нам Березневi статтi вiдомi лише по чернеткам та копiям. Згiдно з ними цар обiцяв зберiгати й нiколи не порушувати права i привiлеi Вiйська Запорозького, наданi польськими королями i великими князями литовськими. Установлювалася 60-тисячна кiлькiсть козацького реестру. Податки збирали украiнськi урядники i передавали iх до царськоi казни. Гетьман i старшина обиралися козаками на радi. Гетьману дозволялося пiдтримувати вiдносини з iншими державами лише за умови повiдомлення царевi, при цьому вiдносини з польським королем i турецьким султаном заборонялися без царського дозволу. Залишався давнiй подiл на стани, кожний iз яких зберiгав своi права i привiлеi. Судитися украiнське населення мало на основi мiсцевих законiв та звичаiв. Посади в адмiнiстративному апаратi замiщувалися представниками мiсцевого населення. Пiдтверджувалися права православного духiвництва на маетностi, якими вони володiли. Украiнська сторона визнавала за царем право тримати в Киевi воеводу з вiйськовою залогою й розташовувати своi вiйська на кордонi з Рiччю Посполитою. У разi татарських нападiв передбачалася органiзацiя спiльних украiнсько-московських походiв. Московський уряд зобов’язувався вступити у вiйну з Рiччю Посполитою навеснi 1654 року.

Кампанiя 1654–1655 року розвивалася для Украiни i Московii вкрай вдало. Вiйська вийшли на кордони етнiчноi Польщi, якiй не допомiг навiть перехiд на ii бiк ображеного Переяславською угодою татарського хана. В листопадi 1655 року Менглi-Гiрей пiсля поразки пiд Озерною вимушений був пiдписати з гетьманом договiр про невтручання Кримського ханства в вiйну Московii i Украiни з Рiччю Посполитою. З пiвночi Польщу атакувала Швецiя, а в 1656 роцi на територiю Речi Посполитоi вступив i трансiльванський князь Ракоцi. Подii того часу поляки називають «Потопом». Для того, щоб нацiонально-визвольна вiйна завершилася для Украiни повним розгромом супротивника були всi умови, але саме тодi перший удар по московсько-украiнському союзу нанiс царський уряд. Серед його представникiв була поширена думка, що найбiльшу небезпеку Росii становить не зламана вже Польща, а Швецiя. Тому було прийнято рiшення про закiнчення вiйни з поляками. В 1656 роцi у Вiльно вiдбулися московсько-польськi переговори, унаслiдок яких у груднi було укладено Вiленське перемир’я. За його умовами, военнi дii мiж Московською державою й Рiччю Посполитою припинялися. Польськi посли навiть запропонували Олексiю Михайловичу зайняти польський престол пiсля смертi короля Яна Казимира. Територiя Гетьманщини визначалася за умовами Бiлоцеркiвського договору в межах лише Киiвського воеводства. У разi обрання царя королем Речi Посполитоi, Гетьманщина залишалася в ii складi.

Вiленське перемир’я шокувало козакiв. Цiлком слушно вони вважали його порушенням Березневих статей 1654 року. Мир унеможливлював повну перемогу украiнцiв в iх нацiонально-визвольних змаганнях, не говорячи вже про принизливiсть територii, що передбачалася для Гетьманщини. Гетьмана гнiвило й те, що украiнськi посли навiть не були допущенi до наметiв, де вiдбувалися польсько-московськi переговори. Судячи з всього, тодi Хмельницький вже почував себе вiльним вiд даноi царю присяги, бо той знехтував вiрнiстю своiх пiдданих. Без повiдомлення государя гетьман почав переговори зi Швецiею та Трансiльванiею про укладення новоi антипольськоi коалiцii. Украiнськi, шведськi та трансiльванськi вiйська успiшно дiяли в Польщi в 1657 роцi. Вiйська Д. Ракоцi i козацького военачальника А. Ждановича взяли Кракiв, пiсля об’еднання з силами шведського короля Карла Х Густава пiд владою союзникiв опинилися Замостя, Люблiн, Брест i навiть на деякий час – Варшава. Козаки взимку-навеснi 1657 року панували i в Захiднiй Украiнi, гетьману присягала шляхта Волинi i навiть деякi польськi магнати.

Але завершити справу не вдалося. Поляки розгорнули широкий визвольний рух, на допомогу iм прийшли татари, вiйська австрiйського iмператора Фердинанда III. Швецiя вимушена була вийти з територii Польщi через напад на неi Данii. Трансiльванський князь зазнав поразки i капiтулював. Спецiальний московський посланець висловив протест проти участi украiнцiв у вiйнi без згоди царя. Козаки пiд проводом А. Ждановича i І. Богуна вирiшили повертатися додому i вийшли не лише з етнiчноi Польщi, але й з територii Захiдноi Украiни. А 27 липня 1657 року в Чигиринi помер Богдан Хмельницький, чий стан погiршився, ймовiрно, не в останню чергу, через крах сподiвань.




Гетьман Іван Виговський. Загострення московсько-украiнських вiдносин


Богдан Хмельницький не приховував свого бажання перетворити гетьманську владу на спадкову. Тому попервах козацька старшина вирiшила передати булаву його молодшому синовi Юрiю Хмельницькому. На той момент йому було лише 16 рокiв. Вiн не вiдрiзнявся полiтичними або вiйськовими талантами, i його обрання було даниною поваги, що мали козаки до його батька. Серед козацькоi старшини були й значно бiльш впливовi особи. Наприклад, генеральний писар Іван Виговський.

Іван Виговський був вихiдцем з старовинного шляхетського роду. Батько майбутнього гетьмана Євстахiй (Остап) Виговський був соратником киiвського митрополита Петра Могили. Його старший син Іван народився десь на початку XVII столiття. Вiрогiдно, Іван Виговський вчився в Киево-Братському колегiумi. Вiн чудово володiв, крiм украiнськоi, польською, латинською, росiйською мовами. Його освiченiсть пiдкреслюють лiтописцi того часу. У Івана Виговського були сестра i три брати. Один з них, Данило, був одружений на дочцi Б. Хмельницького.

Свою вiйськову кар’еру Іван почав у «кварцяному вiйську» Речi Посполитоi. З Богданом Хмельницьким Виговсь-кий, очевидно, познайомився, коли був писарем при комiсарi Речi Посполитоi, який був поставлений для нагляду над козаками пiсля поразок повстань 1637–1638 рокiв.

Польсько-украiнська вiйна, що почалася в 1648 роцi, застала Івана Виговського в польських лавах. У складi вiйська Речi Посполитоi вiн приймав участь в битвi пiд Жовтими Водами. Там Виговський потрапив у полон до козакiв, якi продали його татарам. Вiн збiгав, був спiйманий, знов здiйснив побiг i знов опинився в руках кримчакiв. Ймовiрно, вже тодi цей знатний, освiчений шляхтич являв собою досить цiнну здобич, оскiльки iм зайнявся сам кримський хан Іслам-Гiрей ІІІ. А домовлявся з ним про долю Виговського особисто гетьман Богдан Хмельницький. Іван Євстахiйович був переданий козакам i дав гетьману присягу на вiрнiсть.

Виговський швидко зробив успiшну кар’еру в апаратi Хмельницького. Незабаром пiсля свого переходу до стану козакiв вiн вже був особистим писарем гетьмана. Ви-говський стае постiйним учасником всiх дипломатичних переговорiв, а з кiнця 1649 року е вже генеральним писарем Вiйська Запорозького. Хмельницький все частiше доручае йому складання найважливiших документiв. Польська агентура доповiдала: «Виговський керуе всiм i сам без

Хмельницького вiдправляе послiв». Ми бачимо генерального писаря активним учасником всiх ключових подiй тiеi бурхливоi епохи – укладення Зборiвськоi i Бiлоцеркiвськоi мирних угод з Польщею, Переяславськоi ради, укладення союзу з Трансiльванiею i т. д.

За досить короткий час Іван Виговський створив ефективне вiдомство – Генеральну канцелярiю, що виконувала функцii мiнiстерства закордонних справ i в певному ступенi – внутрiшнiх справ, займала центральне мiсце в структурi державного управлiння. Голова канцелярii виявив себе чудовим адмiнiстратором i полiтиком. В умовах безперервноi вiйни була створена достатньо працездатна державна машина, були зав’язанi дипломатичнi вiдносини з правителями рiзних держав.

Почавши листуватися з московськими воеводами мiст на кордонах з Украiною, повiдомляючи iх про деякi таемницi вiдносин Хмельницького з ханом i молдавським господарем, генеральний писар змусив росiян вважати себе людиною, на якого могла б покластися Московiя. Цiкаво, що i Варшава вважала Івана Виговського своею людиною, i трансiльванський князь Д. Ракоцi бачив в ньому свого союзника. Причиною тому була обережнiсть голови канцелярii, ведення iм бiльш помiркованоi, нiж гетьман, полiтики, неабиякi дипломатичнi здiбностi. Хоча не можна виключати, що така роль своерiдного буфера була узгоджена Виговським зi своiм шефом.

Вiдомо, що у ходi вiйни родина Івана Виговського стала однiею з найбагатших в Украiнi. Батько козацького лiдера володiв зокрема мiстечками Остер, Козелець, Трипiлля, мiстом Ромни. Данило Виговський – мiстом Прилуки, мiстечками Бориспiль, Баришiвка, Воронькiв з селами i угiддями. Значнi маетностi мали iншi брати, родина сестри, дядько i племiнник генерального писаря. Свого часу це стане важливою причиною ненавистi до нього з боку бунтiвникiв.

Довiра московського уряду до Івана Виговського почала зменшуватися в 1657 роцi. Старшина, що керувалася вже тяжко хворим гетьманом i його найближчим помiчником, виявляла свое незадоволення Вiленським перемир’ям, категорично вiдмовлялася розiрвати стосунки зi шведським королем, до Москви полетiли доноси на генерального писаря вiд його недоброзичливцiв, якi запевнювали царських чиновникiв в тому, що Виговський замислив «неправду» проти государя. Тим не менш, росiяни не поспiшали сваритися з впливовим украiнським полiтиком.

А вiн тим часом крокував до гетьманства. Доволi швидко Івану Виговському вдалося впевнити авторитетних представникiв верхiвки Вiйська Запорозького в тому, що Юрась Хмельницький ще не в змозi керувати Гетьманщиною. Козацька рада в Корсунi обрала Івана Виговського повноправним господарем булави. До цього вiн був свого роду опiкуном при гетьманi.

Щоправда, вже тодi у Виговського були вороги серед козацтва. Колишнiй генеральний писар був представником помiркованого табору в полiтикумi Вiйська Запорозького. До нього входили заможнi (в тому числi, забагатiлi пiд час вiйни) козаки. Майнова i правова нерiвнiсть, що посилювалася серед козакiв, не могла не вiдобразитися на полiтичних поглядах украiнцiв. Учасники кривавих боiв з поляками не хотiли повертатися до тяжкоi працi хлiбороба – хоч би i пiд владою «своiх» – членiв козацькоi старшини. Шляхетське виховання багатьох козацьких керiвникiв пiдштовхувало iх до пошуку компромiсу з «ляхами», що також викликало роздратування рядових козакiв. Вони звертали своi погляди вже не на гетьманську столицю, а на Запорозьку Сiч – традицiйний оплот демократii та колиску визвольноi вiйни. Серед козацьких полковникiв з’являються такi, що вiдкрито апелювали до низiв, критикували чигиринських користолюбцiв на чолi з Виговським.

Однак земельна власнiсть козацькоi старшини формувалася поки що доволi повiльно, i взагалi рiзниця в правовому статусi землеволодiння стала однiею з причин появи напруги в вiдносинах Украiни з Москвою. В Московськiй державi того часу панувала велика земельна власнiсть у формi вотчини, власник якоi мав повне право розпоряджатися цiею землею. Існувало також помiсне землеволодiння, цi землi вручалися за несення державноi i вiйськовоi служби i не могли бути подарованi або проданi помiщиком. Власне, помiстя могло бути у будь-який час конфiсковане царем i передано iншiй особi. Дуже важливо, що в 1649 роцi значна бiльшiсть селян перебували в крiпоснiй залежностi – до речi, на вiдмiну вiд багатьох захiдноевропейських держав, де крiпацтво в своiй класичнiй формi давно припинило iснування.

В Украiнi ж вiйна рiзко змiнила ситуацiю, подiбну до росiйськоi, яка iснувала тут до 1648 року. Крупноi земельноi власностi майже не залишилося, бо магнати – в переважнiй кiлькостi поляки – вимушенi були залишити територiю Гетьманщини. Вигнанi були i багато володарiв менших за площею земель – польськi шляхтичi. На звiльнених таким чином землях розвивалося вже господарство селян i козакiв, якi не збиралися вiддавати те, що було завойоване шаблею. Найбiльш великими господарствами володiли тепер православнi монастирi. Держава, хоча й мала формальний статус володаря усiх украiнських земель, не могла в особi своiх урядовцiв занадто швидко перейти до передiлу територii на користь старшини. Чимале значення для населення Украiни мало i позбавлення крiпацького стану, що прийшло до багатьох мiсцевих хлiборобiв. Навiть маючи належнi унiверсали вiд гетьмана на розпорядження людьми, що мешкали на iх землях, представники козацькоi старшини побоювалися застосовувати до них позаекономiчний примус i вважали за краще вдаватися до вiльного найму робiтникiв. Цi розбiжностi в земельному та соцiальному питаннi вже становили перешкоди для повноi iнтеграцii Украiни в Московську державу.

Вкажемо i на протирiччя в цiлях, якi мали перед собою лiдери двох держав. Москва давно вже задекларувала своi претензii не тiльки на «давньокиiвську» спадщину, але й на роль новоi православноi iмперii замiсть загиблоi Вiзантii. «Збирання руських земель» почали московськi князi ще монгольськоi епохи i успiхи, що мала iх столиця у справi визволення вiд татарського iга i подальшоi централiзацii держави дозволяли царському урядовi не вiдмовлятися вiд цiеi iдеi i в XVII столiттi. Свою думку з цього приводу мали вождi нацiональноi украiнськоi вiйни. Вони також зверталися до державницьких традицiй Киiвськоi Русi. Про що, наприклад, може говорити такий титул Хмельницького, як «Єдиновладець i самодержець руський»? Або його вiдверте бажання приеднати до трьох основних воеводств – Киiвського, Брацлавського i Чернiгiвського – ще й захiдноукраiнськi i бiлоруськi землi? Але ж якась з держав повинна була перемогти в змаганнi за право називатися спадкоемницею Давньоi Русi.

Нарештi, дуже рiзнилися полiтичнi устроi та традицii Украiни i Росii. Государi Московськоi держави зробили все для того, щоб встановити мiцну одноосiбну владу абсолютистського типу. Навiть високi чини називали себе холопами царя, iноземцi повiдомляли, що влада государя над своiми пiдлеглими переважае владу будь-якого монарха Європи. Чи була в змозi верхiвка Московii погодитися на перебування в державi автономноi одиницi, до якоi прагнули представники козацькоi старшини? Чи могла поряд з унiфiкованою полiтичною системою Росii iснувати хоча б напiвдержава, у якiй дiяли своi судовi правила, свiй соцiальний i полiтичний устрiй? Тим бiльш такий, який мала Гетьманщина, що виросла на традицiях козацькоi демократii – з виборнiстю старшини i гетьмана i волею значноi кiлькостi населення.

Протирiччя в баченнi статусу Украiни мiж козаками i царем виявилися ще на початку сумiсноi кампанii проти Речi Посполитоi. Накази, що надходили до Чигирина вiд Олексiя Романова, чiтко показували його вiдношення до Хмельницького як до пiдлеглого. Тривогу викликали у росiйського уряду i дii полковника Івана Золотаренка, який воював тут в союзi з московiтами. Бiлорусiв приваблював державний i соцiальний устрiй Украiни, багато хто переходив з полкiв бiлоруських шляхтичiв до украiнських частин. На мiсцях на заклик козацького лiдера поширювалися антифеодальнi виступи селян, що силою здобували собi волю. Дехто з бiлоруськоi шляхти вже складали присягу на вiрнiсть Богдану Хмельницькому. Але ж це нiяк не влаштовувало крiпацьку Московiю. Росiйське командування неодноразово вимагало вiд І. Золотаренка прискорити своi суто вiйськовi дii, що позбавило б його можливостi проводити на визволених вiд литовцiв та полякiв землях реформи на кшталт Украiни. Але вiн продовжував виконувати стратегiчний план свого керiвництва, поширюючи сферу впливу гетьмана. В деяких вiдозвах його людей до мiсцевого населення говорилось навiть, що треба визнати владу Вiйська Запорозького, щоб «не дай Бог, не захотiла Москва своiх звичаiв i свого права», що примусить бiлорусiв «тiшитися тими ж статтями i правами, якi його царська величнiсть призволив i дав нашiй Украiнi з паном гетьманом». Такi ж само проблеми виникали стосовно захiдноукраiнських земель, по яких проходили i украiнськi i московськi вiйська. Останнi жорстоко поводилися з мiсцевим населенням, що намагався заборонити Хмельницький. Головне ж було те, що Бутурлiн мав наказ Москви приводити до присяги царевi мешканцiв захiдних мiст, а Хмельницький намагався поставити iх пiд свою владу. Гострi суперечки мiж полководцями мали мiсце пiд Львовом, який гетьман обстрiлювати не хотiв, а Бутурлiн, навпаки, домагався штурму мiста. Тим не менш, Іван Виговський на переговорах зi львiвським магiстратом говорив: «Доки козацька шабля зайшла, доти також мусить бути й козацьке панування». Слiд думати, що така концепцiя не дуже влаштовувала московських поки ще союзникiв Вiйська Запорозького. Потiм необхiднiсть виводу вiйськ зi Схiдноi Галичини Хмельницький обгрунтовував небажанням «допустити до фортець московськi гарнiзони».

Того ж часу виявилися проблеми i з виконанням того пункту Березневих статей, де йшлося про кiлькiсть козацького реестру. В нього передбачалося занесення 60 тисяч чоловiк, але царський посланець почув вiд гетьмана, що складати такий реестр в умовах вiйни неможливо. Хмельницький наполягав на тому, що зараз по факту козаками вважае себе значно бiльша кiлькiсть украiнцiв.

Ще одним чинником посилення украiнсько-росiйськоi напруги стала проблема Слобожанщини. Туди пiд час останнiх вiйн на територii Украiни потрапило чимало козакiв i селян, якi або не хотiли перебувати в розорених землях, або не були згiднi з полiтикою гетьмана Хмельницького (не треба думати, що цей видатний лiдер впливав на украiнцiв лише вмовляннями). Гетьман нарiкав московiтам, що вони вкривають у себе цих бiженцiв, але це не завадило царському уряду продовжувати заохочувати переселенцiв, звiльняючи iх вiд податкiв i закрiплюючи iх права на слобожанськi землi. Проте, тут недоброзичливiсть була з обох бокiв. Москва теж мала повне право бути невдоволеною перебуванням в Украiнi багатьох втiкачiв з Росii – колишнiх крiпакiв. Вiйсько Запорозьке не мало традицii видавати таких людей, бо й само було значною мiрою складено з селян, що шукали волi.

Ми вже говорили про те, як украiнський уряд не звернув увагу на вимогу Москви узгоджувати з нею зовнiшню полiтику. Джерела свiдчать, що ще до Вiленського перемир’я Чигирин мав вiдносини, наприклад, зi Швецiею. Царськi урядовцi були проти цих стосункiв, але Богдан Хмельницький поясняв, що цей союз необхiдний i Росii, i намагався пiдтримувати дружнi вiдносини з далекою пiвнiчною державою. Тодi московiти затримали послiв, що були вiдправленi з Украiни до Швецii. Згодом виникла ще одна проблема. В 1655 роцi гетьманський уряд вiв переговори з посланцем вiд Польщi – до речi, родичем Івана Виговського – Федором Виговським. Незважаючи на явне порушення Березневих статей, тодi Москва не наважилася вiдкрито виступити проти цих переговорiв. Влiтку 1655 року гетьман вiв самостiйнi i таемнi переговори з представниками придунайських князiвств. Нарештi, вже згадувалося, наскiльки рiзними були позицii Росii i Украiни до можливостi продовження бойових дiй в Польщi плiч-о-плiч зi шведами. В 1656 роцi Москва вийшла з вiйни з Рiччю Посполитою, не порадившись з гетьманом. Зi свого боку Хмельницький увiйшов в антипольську коалiцiю, одна з держав якоi (а саме Швецiя) перебувала у станi вiйни з Москвою.

Таким чином, можна говорити про те, що Івану Ви-говському досталася вже непроста спадщина украiнсько-росiйських вiдносин. Маса суперечок мала мiсце ще при Б. Хмельницькому, а ще бiльше обiцяло початися завдяки глибинним протирiччям в основах внутрiшньоi полiтики, в зовнiшньополiтичних iнтересах, державницьких доктринах Украiни i Московii.

Вже влiтку 1657 року складаються дуже гострi вiдносини стосовно прав, що мали щодо свого населення гетьманський уряд i вся козацька верхiвка. Намагаючись реалiзувати на практицi свою владу щодо мiст i сiл Украiни, представники старшини наштовхнулися на опiр мiщан i селян. Деякi пересiчнi украiнцi i рядовi козаки побачили можливiсть уникати податкiв i обов’язкiв, що на них накладали новi господарi – заможнi та владнi старшини – за допомогою московського царя, який охоче приймав такi скарги. Царський уряд почав видавати привiлеi та пiльги через голову гетьмана. Вiд деяких податкiв i зобов’язань був звiльнений Киiв, аналогiчнi грамоти з Москви одержали Переяслав i Нiжин. Це було пряме втручання в украiнськi справи i не вiдповiдало Березневим статтям. Справжнiй ан-тигетьманський i антистаршинський осередок формуеться на Запорожжi. Низове козацтво було дуже незадоволене збагаченням купки вищих чинiв i було готове виступити проти них iз зброею в руках.

Дiйшло до вiдкритого конфлiкту з Москвою в Бiлорусii. Вище була описана ситуацiя, коли звiльненi бiлоруськi землi полковник Золотаренко намагався покозачити i привести до присяги гетьману. Тепер там стояли вiйська iншого козацького полковника – І. Нечая. Мету свою вiн бачив так само в iнтеграцii цих територiй до Украiни. Але росiяни вважали бiлоруськi землi своiм трофеем. Московське вiйсько, що вже не воювало проти полякiв, повернулося проти козакiв i почало насильно виганяти iх загони з бiлоруських повiтiв.

Обранням Івана Виговського гетьманом замiсть Юрiя Хмельницького Москва була дуже незадоволена. По-перше, там, судячи з всього, хотiли бачити з булавою людину менш впливову i сильну, а по-друге – вважали неприпустимим проведення таких виборiв без присутностi своiх представникiв. Тому в вереснi московський уряд звертаеться до Виговського не як до гетьмана, а як до генерального писаря, ставлячи пiд сумнiв його легiтимнiсть. В тому ж мiсяцi на Лiвобережжi з’являеться вiйсько воеводи Г. Ромо-дановського, що стае в Переяславi та Пирятинi. Мету свого прибуття московiти не оголошували, але доходи з оренд, що ранiше йшли з цих мiсць в розпорядження старшини, тепер йшли на утримання росiйських вiйськ.

Одночасно почалася i агiтацiйна кампанiя на користь Москви. Перебувавший в Украiнi стольник Кiкiн мав спецiальне завдання вiд свого уряду – пускати плiтки про те, що покiйний гетьман затримував платню козакам, що до нього начебто надходила вiд царя; проводити бесiди з мiсцевим населенням про те, що «обид i збиткiв» з боку козацьких полковникiв можна запобiгти, якщо до украiнських мiст увiйдуть московськi залоги.

Посилився й наступ на вольностi украiнських мешканцiв з боку московських воевод, що згiдно союзницьким домовленостям перебували у великих мiстах. Можливо це взагалi потрiбно вважати головним чинником погiршення стосункiв мiж Москвою та Чигирином. Втручання у внутрiшнi справи, про яке йшлося вище, тут набувало конкретних рис. Складаеться враження, що багато хто з воевод вiдчував себе не як начальник залоги, а як повновладний господар мiста i всiеi околицi. Їх накази, iх суд i iх покарання, що все частiше застосовувалися до мiсцевого населення, викликали все далi бiльше роздратування.

Добре усвiдомлюючи можливi наслiдки для украiнськоi державностi, що несла з собою полiтика Москви, гетьман Іван Виговський вже восени 1657 року шукав собi iнших могутнiх союзникiв. Хiд подiй знов пiдштовхував володаря булави до переговорiв з татарами. Росiя для Кримського ханства завжди залишалася принциповим супротивником, i ще за життя Богдана Хмельницького татари докладали чимало зусиль для його розриву з Москвою. Проблемою для нового гетьмана залишалося те, що далеко не всi його спiввiтчизники були готовi до дружби з бусурманами. В першу чергу це стосуеться запорожцiв. Першi посли, що поiхали вiд Виговського до Бахчисарая, були схопленi сiчовиками та втопленi у Днiпрi. Того ж року запорожцi здiйснили походи на Крим та Очакiв. Взагалi, можна казати, що з осенi 1657 року Сiч фактично виходить з пiдпорядкування гетьману. Вже його обрання тут було прийнято з незадоволенням. На козацькiй радi лунало, що гетьмана потрiбно обирати на Запорiжжi. Пiсля пояснювального листа Виговського керiвники Сiчi видали йому найбiльш голосливих супротивникiв гетьмана, але перехопленi листи Чигирина до Бахчисарая знов змiнили ситуацiю не на користь Виговського. Новим кошовим отаманом був обраний Якiв Барабаш – принциповий супротивник чигиринського уряду. Запорiжжя нiяк не могло примиритися з карколомним збагаченням деяких представникiв козацтва, сiчовики не розраховували на платню вiд будь-якого монарха, а заборона вдаватися до походiв в Крим позбавляла iх своерiдне военно-полiтичне утворення економiко-iдео-логiчноi основи iснування. В цих умовах Запорозька Сiч не подiляла iнтересiв Гетьманщини i зiграла на новому етапi руйнiвну роль в iсторii держави, виступив, за словами iсторика Ю. Мицика, «проти своеi дитини» – Украiнськоi держави. Ставку низовi козаки зробили на Московiю, чиi монархи свого часу i знищать Сiч.

Проблемою було те, що для багатьох мешканцiв Украiни Запорiжжя залишалося уособленням безкомпромiсноi боротьби за права знедолених, простого народу. Трагедiею Виговського стала розбiжнiсть у поглядах на зовнiшню полiтику мiж верхiвкою держави та народними масами – особливо на лiвому березi Днiпра. В старшинi гетьман легко знайшов пiдтримку. За союз з татарами, що неминуче призводив до загострення вiдносин з Москвою, були такi авторитетнi керiвники, як генеральний обозний Т. Носач, генеральнi суддi С. Зарудний i І. Кравченко, генеральний осавул І. Ковалевський, полковники Миргородського полку Г. Лiсницький, Нiжинського – Г. Гуляницький, Киiвського – А. Жданович, Переяславського – П. Тетеря, Вiнницького – І. Богун, Брацлавського – М. Зеленський. Пiдтримку Виговський знаходив серед духiвництва та шляхти. Але намагаючись пояснити новий курс в полiтицi своiм пiдлеглим, деякi полковники наштовхнулися на серйозний спротив населення. Це стосуеться, наприклад, Лубенського i Миргородського полкiв. Полтавський же мав i полковника, що був проти Виговського i татар. Для багатьох украiнцiв Москва була близькою за мовою, релiгiею i iсторiею i тому розцiнювалася як дружня держава, захисниця. До того ж росiйськi вiйська все ж таки не брали ясир на протязi майже двохсот рокiв, що робили татари, навiть перебуваючи в союзi з козацькими керiвниками.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vladislav-karnacevich/bitva-p-d-konotopom-1659/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


В цьому роцi козаки здiйснили свiй перший похiд у тому напрямку.




2


Тут i в подальшому дати наводяться за старим стилем. Для переводу iх у новий стиль для XVII столiття потрiбно додавати десять днiв.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения